Вірування, пов’язані з білим лелекою

Білий лелека став священним птахом у багатьох народів. Про це говорять хоча б численні легенди, казки, повір’я, поговірки, що дійшли до нас із тих часів. Давньогрецький історик Плутарх повідомляв, що в Тесалії того, хто вбив чорногуза, карали смертю. У греків лелека вважався птахом богині Гери, у римлян — Юнони.З часів Арістофана і Софокла чорногуз був уособленням турботи про батьків. Вважалося, що коли старі птахи ставали слабими і втрачали оперення, молоді бузьки вискубували в себе з тулуба пух і “одягали” батьків. Це повір’я було так добре відоме серед античних народів, що навіть данина вдячності носила назву “антипеларгосіс”. Походить вона від грецької назви білого лелеки — “пеларгос”, що значить “чорно-білий”. Між іншим, греки не плутали цього птаха з чорним лелекою. Для нього була інша назва — “меланопеларгос”. Це повір’я в тій чи іншій формі існує й досі у багатьох європейських народів, хоча ще Аристотель називав подібні історії “теревенями”.Зображення лелек можна побачити на багатьох античних витворах мистецтва, а в Македонії їх чеканили навіть на монетах. Аптекарі включали лелеку у свій герб, як символ благодіяння. У зороастрійців цей птах позначав один із років календарного циклу.Священним птахом був білий лелека у вірмен. Він уважався захисником полів, два лелеки уособлювали сонце. У міфах цей птах (по-вірменськи — арагіл) фігурує як вісник одного з головних вірменських язичницьких богів Ара Гехецика. Це був умираючий і воскресаючий бог, подібний до фінікійського Таммуза, єгипетського Осіріса, грецького Адоніса. Він символізував річний цикл — відмирання й оживання природи. Очевидно, вісником цього бога став саме лелека, тому що він прилітає рано навесні й “приносить” із собою тепло. Вірмени також вірили, що чорногузи є людьми з далеких країв, які лише на деякий час одягаються в пір’я. Цікаво, що викидання пташенят із гнізда пояснювалося тим, що перед відльотом лелеки приносять одного з своїх дітей у жертву Богу. У стародавні часи це був досить поширений звичай у багатьох народів, згадайте хоча б відомий біблійний сюжет про жертвоприношення Авраама.

У стародавніх германців білий лелека також був посланцем богів. Він уважався вісником богині Хольди, котра приносила весною відродження природи. Її появі передували посланці — лелека й ластівка.

Дуже поважали цих птахів мусульмани. Азербайджанська назва білого лелеки — “хаджі-лелейк”, одна з арабських — “хаджі-лаклак”. До їх складу входить слово “хадж” — паломництво в Мекку. Тобто виходить “лелека-паломник”. У даному разі на руку птахам зіграло те, що через Близький Схід чорногузи летять у напрямку священного міста мусульман, хоч і не долітають до нього, повертаючи в Єгипет. За арабським повір’ям, у лелек перетворюються душі мусульман, котрі за своє життя так ні разу й не здійснили передбаченого Кораном паломництва до гробу пророка Магомета. Вони змушені це робити вже після смерті як птахи. Тому кожний, хто умертвив лелеку, є вбивцею. Марокканці вірили, що лелеки — це жителі далекого острова, які на певний час прилітають до них у подобі птахів, а потім знову повертаються і стають людьми. У Фезі був навіть шпиталь для хворих і поранених лелек. Померлих птахів ховали ніби людей. Можливо, відіграло певну роль і те, що рухи токуючого птаха нагадують пози людини, яка молиться.

У німців, слов’ян, балтів ще з давніх часів білий лелека вважався птахом долі, провісником щастя і добробуту. Селяни вірили, що в дім, на якому з’явилося його гніздо, прийде щастя і злагода, в сім’ї припиняться сварки, діти ростимуть здоровими і не хворітимуть, у господаря садиби буде гарний урожай на полі, в околицях гнізда добре родитимуть фрукти. Село, в якому поселилося багато лелек, могло розраховувати на багатий урожай і не боятися посухи. Вважалося, що чорногузи добре розуміються в людях: селяться лише у добрих і працьовитих. Більше того, вони можуть навіть “перевиховувати” людей, впливати на їх подальшу долю. Так, поселившись на будинку, в якому чинилися чвари, або хтось тяжко хворів, птахи приносили злагоду і зцілення. Дім, який уникали лелеки, вважався проклятим. Того ж, хто зруйнує гніздо чи підніме руку на самого птаха, переслідуватимуть злидні і невдачі. За розорену оселю лелеки можуть і самі помститися: підпалять стріху або принесуть змію у двір. Є повір’я, що за кожного вбитого лелеку доля забере в кривдника дитину. Тому ж, хто врятував або оберіг чорногуза, віддячиться сторицею — його будуть супроводжувати щастя й удача. Якщо лелеки раптово залишають обійстя і не повертаються до гнізда, прийде якась біда — пожежа чи смерть господаря. Поляки вірили, що після вбивства лелеки почнуться тривалі зливи. Щоб їх припинити, треба похоронити птаха як людину у гробу на кладовищі.На Поліссі прохали у птаха врожаю, примовляючи: “Бузьку, бузьку, на тобі галіопу, а ти мені дай жита копу, на тобі борону, а ти мені дай жита сторону, на тобі серпа, дай мені жита снопа”. Галіопа — це обрядове печиво у формі птаха, яке випікалося, щоб “пригостити” лелеку. Просили в нього також і вітру за спеки під час жнив: “Іванько, Іванько, зашли нам трохи вітру, бо не здюжимо жати”.

Діти, які хотіли мати сестричку, за порадою старших вибігали за ворота і гукали: “Буську, буську, принеси Маруську!”. Дорослі також радили дітям поставити на вікно тарілку з сиром, щоб бузько приніс дитину. З подібними проханнями зверталися у багатьох країнах. Німецькі діти закликали: “Лелеко мій хороший, принеси мені братика, лелеко мій найкращий, принеси мені сестричку”.

Особливу увагу наші предки приділяли появі перших перелітних птахів. Вони не просто несли на крилах весну, а прилітали з вирію — від богів, тому й самі мали чарівні властивості. Були широко розповсюджені різноманітні гадання “на першого птаха”. Дожили вони до наших днів, хоча вже й у чисто символічній формі. Займався таким гаданням мабуть кожен, рахуючи, скільки зозуля “накує років”.

У Німеччині про приліт лелек сповіщали герольди або міська варта, дзвонили у дзвони, влаштовували святкування. У день прильоту лелек школярів навіть звільняли від занять або замість уроків читали їм казки. Діти влаштовували на вулицях веселі походи й отримували подарунки. У Бадені той, хто першим сповіщав намісника про приліт чорногузів, отримував від нього в нагороду коровай хліба. За свідченням Філострата, у Стародавній Греції першого лелеку вітали, опускаючись на коліна.

Вважалося, що коли молода дівчина рано навесні перший раз зустріне пару лелек, то цього року вийде заміж, якщо ж самотнього — ще буде дівувати. Спеціалісти по віщих снах за-певняли також: дівчині часто сняться лелеки — треба чекати старостів до хати, заміжній жінці — вона стане вагітною. Коли чорногуз сідав на дах під час весілля, очікували швидкого поповнення в родині. Якщо в перший день, коли в домі з’явиться маля, над ним покружляє білий лелека — чекає новонародженого щаслива доля. Коли весною вперше зустрівся лелека в польоті — рік буде щасливим, стоячий — у цьому році не повезе. Серби вважають, що той, хто вперше побачить стоячого лелеку, буде здоровим, а коли сидячого — не мине хвороб. Німці вірили, що той, хто побачив першого лелеку в польоті, буде цього року багато мандрувати. Той, у кого при зустрічі першого лелеки були в кишені гроші, матиме їх весь рік. У Познані радили при цьому подзвеніти грошима, щоб вони й далі не переводились. У Померанії вважалося, що коли першого чорногуза побачиш за пошуком їжі чи побудовою гнізда, то й сам бу-деш весь рік старанним, коли ж сплячого чи відлітаючого — ледачим. А у Відні є навіть повір’я, що у того, хто зуміє навесні належним чином привітати лелеку, весь рік не болітимуть зуби.

Схожі повір’я існують у багатьох народів Європи. Нерідко вони переходили з країни в країну, переміщувалися разом із лелеками, що розселялися на схід і північ. Через те буває нелегко знайти їх першоджерело, простежити розвиток образів. Наприклад, ще в XIX столітті повір’я про те, що білий лелека приносить дітей, у Швейцарії не було відоме. Воно прийшло в цю країну з Німеччини. На думку М. Паньківа, на Покутті в Івано-Франківській області ці уявлення також були принесені з інших місцевостей. Самі ж покутяни лелеку з народженням дитини пов’язували рідко.
Цікаво, що білий лелека є провісником настання землеробського сезону не тільки в тих краях, де він гніздиться. Для одного з народів Кенії поява лелечих зграй, які летять на південь, означає, що настав час обробляти поля. Коли ж вони прямують на північ — треба збирати врожай.

З давніх вірувань про весняне відродження природи бере початок і загальновідоме повір’я, що білий лелека приносить дітей. Просто трактування його раніше було ширшим. Давні германці вважали, що лелека, як посланець богів, приносить з неба нове життя на поля після довгої зимової ночі. Аналогічні уявлення були й у слов’ян — птахи приносять з вирію весну, а разом з нею у подобі птахів прилітають душі новонароджених і предків, останні — для захисту врожаю. Згадаймо також давні уявлення про те, що небо запліднює землю. Так, на Русі вважалося, що Перун під час першої грози пробуджує землю до життя і запліднює її. Білий лелека у германців був священним птахом бога грому Донара (скандинавська назва — Тор), символом божественного благословення. А Донар був окрім того богом родючості і врожаю, так що лелека мав усі “повноваження” переносити нове життя.

По всій Європі, та й за її межами, у Туреччині, наприклад, поширені уявлення про те, що гніздо лелеки захищає від удару блискавки й пожежі. Білий лелека у багатьох народів вважався птахом бога грому, тому такий зв’язок не дивний — не може ж той вразити свого посланця. На Волині навіть радять у грозу хватися під деревом з лелечим гніздом. Щоправда, нема правил без винятків. У деяких місцевостях Мекленбурга (Східна Німеччина) вважається, що, навпаки, гніздо білого лелеки “притягує” блискавку. За уявленнями жителів середньовічної Європи, чорногузи могли рятувати від пожежі і не лише магічним шляхом: при появі полум’я вони приносили в дзьобах воду і поливали гніздо й дах. Вважалося також, що лелеки можуть і переносити пташенят у безпечне місце.

Цікаві повір’я про лелек є в Німеччині. Вважалося, що коли дівчина вперше побачить весною лелеку, який летить, — стане вже в цьому році нареченою, стоячого — кумою, якщо ж він тріщить дзьобом, значить жінки переб’ють на кухні чимало посуду. Перелетить чорногуз через будинок з новонародженим — буде через рік знову збільшення сім’ї. Селяни вірили, що коли взимку у господаря садиби помре дружина, то навесні лелека в гніздо до них уже не повернеться. Вважалося, що ці великі птахи несуть на своїх спинах під час перельоту дрібних пернатих в Африку. Восени перед відльотом вожаки влаштовують “лелечі суди” і вбивають або виганяють старих та слабких птахів, які не зможуть витримати далеку мандрівку. А жителі Швабії вважали, що якби чорногуз був здатний говорити, зміг би виказати немало людських таємниць, оскільки з висоти свого гнізда він все навколо бачить і все чує. Але інколи лелека хоче про щось попередити і тріщить дзьобом.

В одному з містечок у Баден-Вюртемберзі зберігся з давніх часів цікавий звичай. У “лелечий день” ходить по вулицях чоловік у високому чорному циліндрі з муляжем двох чорногузів на ньому і збирає ласощі для юрби дітлахів, що йде слідом. Залишив сліди птах і в мові. Наприклад, в одному з діалектів Нижньої Саксонії останній весняний сніг називають лелечим снігом. Подібно до цього в Туреччині бурю в кінці березня також називають “лелечою”.

У міфології багатьох народів білий лелека вважався пов’язаним зі стихіями вогню та води. Як відлуння цього дійшли до нас численні повір’я, наприклад, про спалену в помсту хату, а також примовляння. На Поліссі звертаються до лелеки: “Іване, Іване, дай люльку закурити”, або “бузьку, викреши вогню”. Сприяти уявленням про зв’язок лелек із вогнем могло і те, що ці птахи охоче відвідують згарища, де легше збирати комах. Міфологічний зв’язок із водою також може пояснюватися особливостями біології чорногуза, адже він живе і годується поблизу водойм. Поляки вірили, що лелека розганяє хмари з градом, коли кружляє в піднебессі, а його клекіт віщує бурю зі зливою. Є польська легенда про те, як він дав людині червону хустинку, що вгамовувала бурю на морі.

Безліч повір’їв і прикмет пов’язує білого лелеку з погодою. У болгар і сербів він провіщає дощ. Цікаве повір’я є в Німеччині і Швейцарії: якщо весною лелека прилетить чистим, слід очікувати сухе й тепле літо (дощі обмили його по дорозі), коли ж брудним – воно буде холодним і мокрим, бо дощі птах приніс із собою. Селяни Брауншвейгу (Німеччина) знали: якщо в березні чорногуз старанно клекоче дзьобом, значить весна буде теплою, а літо сухим і жарким. На заході Німеччини вважалося, що пізній приліт лелек, та ще брудних, віщує поганий рік. За поведінкою бузьків можна було дізнатися і про негоду, що наближалася — вони стоять на обох ногах у гнізді, настовбурчують пір’я, ховають дзьоб під крило або в оперення грудей. Прийде вона з того боку, куди птах нахиляє голову. Ранній відліт лелек віщував ранню зиму і навпаки.

В Україні також є багато прикмет про погоду, пов’язаних із білим лелекою. Він приносить тепло і забирає його назад у вирій. Рано прилетів — буде тепле літо. Лелека починає непокоїтися — на погану погоду. Активно тріщить увечері дзьобом — завтра буде сонячний день. Стоїть на одній нозі — значить треба чекати похолодання. Якщо не відлітає далеко від гнізда, а тримається поблизу, — на негоду. Коли птах погожого дня тримається сухого місця, то й наступний буде сонячним. Перед тим, як здійметься вітер, лелеки довго кружляють біля своїх гнізд. Є й землеробські прикмети, пов’язані з бузьками. Наприклад: заклопотали лелеки в гнізді — час садити цибулю.
У народних казках та легендах білий лелека завжди виступає як позитивний герой, що допомагає людям у скрутному становищі, приносить щастя, удачу, багатство.

… Давно це було. Напали татари на українське село. Багатьох його жителів убили, решту повели в неволю. Тільки немовлят кинули на згарищі — не витримають вони далекої дороги, нема чого з ними возитися. Побачили те лелеки. Стали кликати козаків на допомогу. Але далеко вони поскакали на баских конях, не чують. Тоді птахи підхопили дітей у дзьоби і піднеслися з ними високо в небо. Далеко рознісся дитячий плач, і почули його козаки. Кинулися вони рятувати сім’ї. Догнали орду і відбили своїх дружин та дітей. З того часу лелек в Україні люблять і поважають.
Інша легенда розповідає, чому в цих птахів чорні крила. На солом’яній стрісі будинку, в якому жила сім’я з двома немовлятами, було гніздо чорногузів. Одного разу хата загорілася, язики полум’я ковзнули по стрісі. Заметушилися лелеки, стали кликати господарів. Але вони були далеко в полі і не могли того почути. Тоді птахи кинулися у вікно і винесли дітей. З того часу в них чорні кінці крил, червоні ноги і дзьоб — обпалили в полум’ї.

У Молдові лелека став символом виноградарства і виноробства. Часто можна побачити його зображеним з гроном винограду в дзьобі. Звідки це пішло? Ось що розповідає молдавська легенда. Жорстокі яничари обложили фортецю Городешти. Як хоробро не бились її захисники, але сили їх танули, до того ж уже скінчилась їжа, не було води. Вороги раділи, передчуваючи швидку перемогу. Але раптом могутній порив вітру примусив їх нахилити голови. Вітер здійняли крила сотень білих лелек, які злітались до приреченого міста. У дзьобах вони несли грона винограду з рідної землі. Воїни були врятовані від голоду і спраги. З новими силами кинулися вони на яничарів і розбили їх.
За подібною українською легендою, лелеки принесли грона винограду запорожцям, що страждали у татарській в’язниці.

Досить поширена легенда про лелечу вірність. Коли з підкладеного зловмисником у гніздо чужого яйця (гусячого, курячого і т.п.) вилупилося пташеня, самець убив його і вигнав “зрадницю”-самку.

Уміє бузько й віддячити за допомогу. Є узбецька казка про чарівний кавун. Бідний селянин підібрав пораненого лелеку й виходив його. Птах швидко став на крила і в нагороду приніс селянинові невелику кавунячу насінину. Бідняк посадив її навесні і через деякий час побачив на своєму полі велетенського кавуна. Коли ж його розрізали — замість насіння посипалися золоті монети. Дізнавшися про це, сусід-багач спіймав лелеку і перебив йому ногу, а тоді поніс додому лікувати. Одужавши птах також залишив насінину, знову з неї виріс небачений кавун. Але коли багач, зібравши своїх родичів і друзів, розрізав його, звідти вилетіли розлючені оси!

Римський письменник Еліан наводить історію врятування лелеки, яка скоріше за все основана на реальних фактах, лише кінцівка її прикрашена. Молодий птах під час першого польоту пошкодив ногу. Жінка підібрала його й виходила. Восени птах відлетів, але весною знову повернувся до своєї благодійниці. Причому у дзьобі він приніс дорогоцінний камінь.

У різних народів є легенда про те, що лелека — перетворений у птаха чоловік за те, що повипускав з мішка різну нечисть — жаб, вужів, гадюк, сарану тощо. Бог доручив йому віднести цей мішок і вкинути в глибоку річку, не заглядаючи до нього. Чоловік же не втерпів і розв’язав мішок. Звідти зразу ж так і порснули його “мешканці”. Тепер неслух змушений збирати все це вже у подобі птаха.

Згадується білий лелека і в історичних переказах. У 452 році нашої ери чорногузи залишили гинуче римське місто Аквілею, де в той час на дахах було багато їхніх гнізд. Його оточили полчища Атіли. Він уже хотів починати тривалу облогу, але сприйняв відліт птахів як провість швидкої перемоги і з ходу вдерся в місто.

Цей птах має в Україні багато народних назв. “Лелека” і “чорногуз” поширені більше в центральних, східних і південних областях. Перша з них стала офіційною науковою. На Поліссі найбільше вживана назва “бусол”, на Волині — “боцян”, “боцюн”, у Галичині та на Поділлі частіше вживається “бузько”, “бузьок”. У північно-східних і центральних областях зустрічається також назва “гайстер”. У районах, що межують з Росією нерідко вживається й російська назва “аист”. Крім цих найбільш поширених наймень та різноманітних похідних від них (“бусько”, “бушель”, “бушля”, “бусень”, “буцюн”, “айстер”, “гастір”, “чорногус” і т.п.) можна знайти також чимало таких, що трапляються тільки у говорах окремих місцевостей — “жабоїд” (Полісся), “длекотень” (Чернігівщина), “бовдур” (Сумщина), “неклейка” (Харківщина), “веселик” (Житомирщина), “гова” (Закарпаття), “кукостверк” (Буковина) та ін. Іноді лелеку називають також журавлем, але тут уже важко сказати, чи це одна з місцевих назв, чи люди просто плутають птахів. Очевидно, відлунням давніх вірувань про те, що білий лелека — це перетворена людина, є персоніфікація назв цього птаха. В українському і білоруському Поліссі його нерідко називають Іваном, Василем, Максимом і т.п. Іноді людське ім’я дається навіть конкретному птахові. На Житомирщині вважають, що кожен лелека має якесь людське ім’я і, якщо його правильно назвати, покликавши птаха, то він підніме голову.

Давній зв’язок лелеки з людиною відображений не тільки у народній творчості, а й у численних географічних назвах, прізвищах, на гербах і емблемах у багатьох країнах світу. Так, в Україні є прізвища Чорногуз і Лелеченко; річки та струмки Бузьків Яр, Гайстрова Струга, Лелечий потік, Лелечиха, Чорногузка; села Боцянівка, Лелеківка, Чорногузи і т.п. У Німеччині, Австрії, Італії, на заході Франції є чимало поселень та вулиць у містах, які носять “лелечі” назви. Причому подекуди це все, що залишилося від самих птахів, як, наприклад, в Італії чи Ельзасі. Білий лелека зображений на гербах Тирасполя, Гааги, Шторкова, Касселя і ряду інших міст. Що цікаво, потрапив цей птах на герби і в тих країнах, де його зроду-віку не бачили, наприклад, в Австралії. Символіка була занесена з Європи. Деякі природоохоронні та орнітологічні організації взяли його собі за емблему. Так, лелека в польоті зображений на емблемі Німецького природоохоронного союзу (NABU, раніше — Німецький союз по охороні птахів, DBV). Є численні назви ресторанів, кав’ярень, клубів, пов’язаних із чорногузом. Навіть у Нью-Йорку є “Лелечий клуб”.

В Європі лелека на емблемах використовувався ще в епоху Меровінгів. У християнстві він символізує чистоту, благочестя, воскресіння. Вважається також очисником від скверни, охоронцем домашнього вогнища. У геральдиці лелека, а також інші схожі птахи — журавель, чапля, ібіс, символізує пильність. На гербах журавля, а іноді й лелеку або чаплю, часто зображують із каменем у лапі. Походить цей образ від відомої ще з античних часів легенди, що у відпочиваючій під час перельоту зграї один із птахів вартує спокій інших, тримаючи у піднятій лапі камінь. Коли стомлений сторож починає куняти, камінь випадає й будить його.

За даними В.О. Панченка, білий лелека зустрічається на гербах 4 чи 5 українських міст. У гербі Біловодська (Луганська область) 1781 року у верхній частині щита зображений герб Воронізької губернії, у нижній — лелека на зеленому фоні. У гербі Ананьєва (Одеська область) 1847 року у нижній частині щита — на блакитному тлі три лелеки, що стоять на гніздах. Потрапив бузько і до герба міста Буська у Львівській області, очевидно за співзвучністю назви (нагадаю, що цей варіант поширений якраз на Галичині), хоча саме місто й отримало своє наймення скоріше всього від річки Буг, на якій стоїть. У гербі містечка Щуровичі на Львівщині (нині село Радехівського району) на червоному фоні був зображений срібний лелека, що тримає у дзьобі змію. У середньовічному західному гербівництві це було також символом пильності в боротьбі з ворогами. Нарешті лелека (за іншими даними — журавель) з каменем у лапі був зображений на печатці XVII століття міста Дунаївців (Хмельницька область).



ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ: